Володимир Великий – «Ясне сонечко України»
Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 06 лютого 2014
Як він Христову віру утвердив і Україну зміцнив.
Князь Святослав залишив трьох синів: Ярополка, Олега і Володимира. Князем у Києві і на цілу Україну захотів стати Ярополк. Він побив молодшого брата Олега, що княжив у Овручі, а тоді Володимир, що сидів у Новгороді, втік на північ за море до варягів і просив у них помочі. Варяги дали йому поміч і він побив Ярополка та в році 980 став київським князем.
Україні він прислужився настільки, що за його часів та ще потім, за його сина, Ярослава Мудрого, Україна була найсильнішою державою за всі часи свого існування.
Як же він зміцнив українську державу?
Насамперед, зібрав усі українські землі під свою руку і вся Україна мала тільки його коритися. Він також повідбирав українські землі від ворожих сусідів, які ті землі раніше завоювали. Наприклад, на заході прилучив Червенські та й інші городи (тепер ця територія, до якої й належало місто Перемишль перебуває у складі Польщі), від литовців узяв Побужжя (землі над Бугом), а також прилучив до своєї держави українську землю за Карпатами.
Злучивши так усі українські землі в одне ціле, князь Володимир забезпечив їх від ворогів. Одних ворогів переміг, а з іншими помирився, так, щоб Україна мала спокій. Він жив у згоді з сусідніми народами і державами, як от з поляками, греками, болгарами, чехами, й мадярами. Клопіт мав тільки з печенігами, які раз-у-раз нападали на українські землі від сходу і нищили села й міста. З ними зводив Володимир численні бої. Про бої є різні оповідання, а одне описує таку битву.
Раз печеніги підійшли під самий Київ і проти них вийшов Володимир з військом. А тоді вождь печенігів сказав до нього так: «Не проливаймо крові наших воїнів, але виберім зо своїх військ по одному силачеві: я одного і ти одного, і нехай вони стануть до двобою! Як твій мого поборе, то ми заберемося з України, а коли мій поб'є твого, — тоді ми вас будемо три роки воювати».
Зажурився Володимир, чи знайде у своїм війську такого силача, щоб поборов страшного печеніга. Аж зголосився Кирило Кожум‘яка, який шкіри виправляв, і сказав, що буде боротися з печенігом. І зійшовся Кирило той з печенігом. Печеніг був страшенно високий і грубезний, а наш Кирило маленький, тож Володимир боявся, що не поборе він печеніга. Але як Кирило зловив печеніга у свої руки, то в того лише кістки хрупнули — такий Кожум‘яка сильний був! Коли Кирило переміг велетня, тоді печеніги повтікали у стени і вже Володимир мав з ними спокій.
Забезпечивши українську державу від зовнішніх ворогів, Володимир почав скріплювати її і зсередини. Щоб здобути собі вірність і любов народу, Володимир не володів сам-один, але прикликав на пораду старих мудрих людей, вибраних з волі народу. Він часто запрошував багато народу до себе в гостину; спомагав бідних, старців і калік, помагав сиротам і вдовам. То не дивно, що всі називали його ласкавим батечком і "Сонечком Ясним".
Та найважніше, що він зробив для України, було те, що сам прийняв християнську віру й охрестив увесь народ. Тоді найкращою і найкультурнішою державою у світі була Візантія зі столицею Царгородом (нині Константинополь, або Стамбул). Це була християнська держава, а Русь-Україна була тоді ще поганська.
Тож, щоби перейняти від своїх сусідів греків з Візантії ту культуру й освіту, що була вкрай необхідна для розвитку народу — князь Володимир прийняв і християнську віру. З Візантією єднав Володимира вже раніше тісний союз, бо він був одружений з сестрою візантійського імператора, Анною, яка була християнкою.
У 988 році, влітку, він запросив на Україну грецького митрополита і священиків, і вони почали хрестити народ, найперше в Києві, а потім у цілій державі. Людей хрещено в ріці (в Києві у Дніпрі). Матері тримали дітей на руках. Кого охрестили, тому давали хрестик на шию. Всіх поганських ідолів (божків) казав Володимир потопити у Дніпрі. Від того часу, як Україна стала християнською, почала ширитися в нас наука й освіта. Від того часу почали учені монахи писати українську історію, і тому ми про Володимира знаємо вже багато більше, як про давніших князів – Олега, Ігоря і Святослава, бо за них ще й письменних людей майже не було на Україні, отже хто міг записувати те, що діялося?
За часів Володимира і Ярослава Мудрого жив у Києві учений монах Нестор, який списав у великій книзі все те, що діялося на Україні від найдавніших часів аж до часів князя Ярослава. Ця книга зветься: "Несторів літопис". По Несторі було ще кілька літописців із пізніших часів.
Упорядкувавши так цілу державу, Володимир понастановлював по різних городах (містах) своїх синів, а сам сидів у Києві і правив цілою державою. Він заснував інші нові міста, серед них – Володимир на Волині. Побудував князь також багато церков, як у Києві, так і по інших містах. Найкращою була Десятина церква в Києві, звана так тому, що князь давав на неї десяту частину зі своїх прибутків.
Володимир казав карбувати перші срібні українські гроші. На одній стороні монети був образ Володимира на престолі, а на другій - державний герб - тризуб. Володимира прозвано Великим тому, що зробив він великою і міцною Українську державу. Він умер в р. 1015, отже князював 35 літ. Його поховали в Десятинній церкві. Українська Церква іменує його святим тому, що він охрестив Україну.
І наш поет оспівує князя Володимира так:
Звав тебе народ ласкавим,
Називав теж "Сонцем Ясним",
Бо зробив ти край великим,
А свій люд — багатим, щасним.
Ти зібрав всі руські землі
Від Кавказу по Карпати -
І від моря аж по Волгу
Став "Великий" панувати.
Ти віддав в громаді владу
Всім найстаршим громадянам,
Сам став зверхнім судією
Й опікуном всім підданим.
Християнську вніс ти віру
У народ — мов цвіт обнови,
Що красив нам нашу землю
Світлом правди і любови.
І побивши печенігів -
Жив з сусідами у згоді;
Лад поширював в державі
І добробут у народі.
Тож за твого князювання
Край зацвив, як квітка рожі -
І за те ти в нас "Великий",
А «Святий» у церкві Божій!...
Джерело матеріалу : книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 22 - 28.