Татари
Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 09 лютого 2014
Ми згадали коротко, як то нові вороги – татари перешкодили королеві Данилові зміцнити українську державу і мали таку силу, що Данило на старості літ з їхньої волі поруйнував навіть ті укріплення, що побудував собі довкола своїх нових міст – Львова й Холма, і старих – Галича, Кременця, Звенигорода, Володимира, Луцька і Белза. Татари завдали тоді нашій давній державі і всьому українському народові страшного удару і ослабили наших князів, так що потім уже недовго існувала наша держава.
Звідки ж узялися ті татари і звідки вони прийшли? Як усі кочовничі орди, такі, як перше були печеніги, половці, торки й інші, так і татари прийшли з Азії, зі Сходу, шукаючи для своїх великих стад свіжої паші, а для себе доброї наживи.
Вперше з’явилися татари над межами України тому сімсот літ, в 1223 році. Вони напали на половців, що вже тоді були ослаблені і сиділи мирно в степах.
Половці вислали своїх послів до українських князів і переказали: «Поможіть нам відбити нового страшного ворога зі сходу, бо як він нас знищить, тоді рушить і на вас!»
Наші князі негайно зібралися і врадили піти половцям на поміч, бо справді татари ладні були розбити половців і рушити на Україну. Князі зібрали велике військо і рушили спільно на схід, у степи. Прибув з військом і князь Данило аж з Холмщини, бо вже тоді був там князем (Данило мав тоді 20 літ). Так дійшли вони аж над річку Калку, яка впадає до Озівського моря, і там зійшлися з головними силами татар. Почалася страшна, кривава битва, а що татар було вдесятеро більше, то вони зовсім розбили військо наших князів; лише Данило та й князь Мстислав Удатний, що тоді князював у Галичі, встигли порятуватися втечею, інших князів зловили і знищили. Одначе не пішли татари на Україну, а завернули назад у безмежні степи.
Та через 16 літ, в 1239 році, татари знову з’явилися на Україні. Вони за той час вже підкорили Московщину і тоді їхній хан Батий рушив на південь, на Україну. Літописець описує, як ішла татарська орда. Сунула вона, як чорна хмара. Попереду їхала татарська кіннота, що палила всі села і грабувала все майно. За кіннотою рухалася головна орда з возами, стадами худоби й верблюдів, з табунами коней, зі своїми жінками й дітьми. Куди йшла орда, там усе горіло – лиш одна чорна земля та руїни-згарища зосталися. По дорозі валялися трупи, бо татари забирали в неволю (в ясир) жінок і дівчат та й часом малих дітей, а старців і мужчин убивали. Вбивали і дітей-немовлят Плач і стогін стелився тими дорогами, куди переходила татарська орда.
Полонених в’язали татари докупи і гнали наперед себе, як отару – і не мали для них милосердя
Отак прийшли татари в 1239 році на східну Україну. Князі відбивалися від них, але кожний одинцем, тому татари легко їх перемагали. Спільно ж стати на ворога князі не хотіли, бо й самі між собою тоді воювали. Коли Батий був у Чернігові, то наперед себе вислав свого полководця Менгу, який підійшов з татарами аж під Київ. Він став на горбку і, побачивши гарне місто, шкодував його руйнувати. Тому вислав до Києва своїх послів і закликав князя, щоб піддалися добровільно.
Тоді в Києві управляв Данилів воєвода, Дмитро, бо київський князь Михайло втік уже давніше на Угорщину, як тільки зачув про татар. Старий воєвода Дмитро і кияни врадили: не піддаватися татарам, до кінця боронитися. Вони повбивали татарських послів – і тоді Менгу відступив від Києва. Та на другий рік (1240 р.) прибув під Київ сам хан Батий і за один день узяв Київ (Оборона Києва тривала довше: 4 і 5 грудня, не зважаючи на те, що хан Батий зосередив для його здобуття таку велику кількість своїх військ, якої не збирав ні перед тим, ні після того для штурму одного міста). Татари страшенно лютували й різали людей. Порубали сильно і воєводу Дмитра, але ще живого взяли і привели перед Батия, а він дарував хороброму воєводі життя за його відвагу. Місто спалили і церкви поруйнували, бо там ховалися люди, але над церквами не знущалися, не грабували й не нищили ікон так, як москалі, бо татари мали одну добру прикмету: шанували кожну чужу віру, бо жахалися помсти чужого Бога.
З Києва пустилися татари далі на захід, на Волинь і на Галичину. Нищили і палили все по дорозі. Знищили й Галич, бо Данило мусив рятуватися втечею на Угорщину і не було кому боронити краю. Потім рушили татари на Польщу і спалили тодішню столицю Польщі Краків, а відтак проліг їхній шлях на Угорщину і зайшли вони аж до Балкан. Все по дорозі нищили огнем і мечем і знов раптом в 1242 році завернули на схід, до Азії. Батий утворив собі там величезну державу, а Московщину і всі українські землі уважав також за свої. Правда, він не втручався до внутрішніх порядків, але кожний князь, який хотів князювати на своїм уділі, повинен був насамперед поїхати до хана, поклонитися йому і дістати дозвіл (грамоту) на володіння. За це часто князі посилали ханові великі суми грошей, срібло й золото, та інші дорогі дарунки. Так татари взяли всіх князів під свою руку і пильно стежили, щоб вони не збирали війська і не вибилися з-під татарської влади. Коли татари подалися назад в Азію, Данило вернувся з Угорщини в Галичину і почав помалу відбудовувати зруйновані міста та засновувати нові (Львів і Холм). А щоб бути безпечним від татарів, він поїхав до хана, поклонився йому і дістав «ярлик», тобто грамоту на князювання. Данило думав відбудувати край, а потім зібрати військо і визволитися з-під влади орди. Але йому не пощастило. Татари дізнались про його наміри і татарський воєвода Бурундай наказав йому в 1260 році поруйнувати всі твердині, вали й укріплення. Данило змушений був послухати наказу, бо ще не зібрався з силами виступити проти татар. Та це його так прибило й зажурило, що в чотири роки потім (1264) він умер у своїм улюбленім Холмі.
Із журби охляли руки
І поникла голова …
На спочин його прийняла
В Холмі церковця стара …
Про ті часи, як татари напали на нашу землю, маємо дуже гарну історичну повість Івана Франка – «Захар Беркут». В тій повісті описано, як від татар оборонялося село Тухля в Карпатах.
Джерело матеріалу : книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 70 - 73.