Звідки то взялися козаки-запорожці
Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 12 лютого 2014
Перші отамани і перший кошовий та основник Січі
Дмитро Байда-Вишневецький
(1555 - 1564)
Скрутно велося українському народові під пануванням чужих володарів, бо скрізь на Україні заведено панщину. Селяни працювали на панській землі, бо всю землю отримали у власність великі пани – вельможі. Селянин (якого прозвано з-московська «холопом») зовсім не мав свободи. Пан міг його продати або й убити, і годі було з паном судитися, бо і суддями стали ті самі вельможі.
Деякі волелюбні люди по селах, здебільшого на Великій Україні, не могли стерпіти такої неволі. Вони кидали все й утікали в степи за Дніпрові пороги. Там не було ані сіл, ані міст, не було жодної влади. Тож ті люди гуртувалися по сто і по тисячу, здобували собі зброю, полювали на дикого звіра і так жили. На ті степи нападали не раз з півдня, з Криму, татари, бо вони шукали в степах паші для своїх табунів коней та домашньої худоби. Озброєні люди з України оборонялися від татар, не раз самі гинули в битві, але часто й побивали татар і відбирали від них їхні табуни, а здобич ділили між собою. Іноді, як збиралося тих свобідних людей кілька тисяч, то вони й самі нападали на татар або на турків аж за Чорним Морем і верталися в степи з багатою здобиччю.
Ці люди називалися «козаки», – може, від татарського слова «кайзак», що значить «вільний чоловік», «безстрашний вояк». А що козаки жили за порогами Дніпра, то їх названо також запорожцями.
Спершу жили козаки невеликими гуртами по степах; там вони полювали, а на зиму верталися крадьки в села. Але пізніше згуртувалися разом у великі військові загони, вибирали собі своїх отаманів і жили разом на великих островах серед ріки Дніпра. Те місце називалося Січ, або Січовий Кіш, бо острів був відгороджений (відсічений) навколо наче кіш і до нього не було приступу. В тій Січі козаки зимували і відпочивали по походах на татар і турків під проводом свого керівника, що його називали батьком, отаманом або кошовим. Такі козацькі ватаги постали вже в XV віці.
Перші звістки про козаків записані в хроніках і літописах уже в 1492 році (Початки козаччини тепер датуються 1490 роком. Величаве святкування 500-літнього ювілею відбулося на початку серпня 1990 року). Тодішній кримський хан нарікає: «Кияни і черкасці розбили татарський корабель під Тягинею». Наступного року знов турецький султан жаліється Польщі, що козаки під проводом князя Богдана Глинського, старости черкаського, зруйнували турецьку фортецю Очаків. Тут називає султан цих людей виразно «козаками». Від того часу вже безперестанку повторюються напади козаків на татар і турків. Часом водять їх прикордонні старости та намісники, то знов-таки свої власні отамани, вибрані самими козаками. З тих старост, які певний час очолювали козацькі походи, найбільше відомий Остап Дашкевич, староста канівський і черкаський. Він, хоч і був державним урядником, ставав на чолі козацьких сил і водив їх на турків і татар. Заслугою Дашкевича є те, що він перший почав організовувати козаків на військовий лад.
Він також дораджував тодішньому польсько-литовському урядові (бо тоді Україна належала ще до Литви, але литовський князь був і королем польським), щоб за Дніпровими порогами побудувати замки й розташувати там козацькі залоги для оборони прикордонних земель від ворогів. Таким козацьким організатором був також староста з Хмельника на Поділлі Предслав Лянцкоронський. Вони обидва виступали майже одночасно в 1510-1535 рр. Дуже скупі історичні відомості маємо про перших справжніх козацьких отаманів, що водили козаків, поки ще не було Січі. Історія записала кілька імен таких отаманів, які вийшли не з панів, а з бідних утікачів, які вславилися відвагою і за те їх вибрано отаманами. Такими були Карпо Масло з Черкас, який здобув турецьку твердиню Очаків, Яцко Білоус з Переяслава, Андрушко з Брацлава і Лесун. Всі вони виступали в половині XVI століття (в 1530 – 1550 роках).
Та певніші й докладніші історичні дати про козаків починаються щойно близько 1550 року, коли козаки осіли першим Кошем на Дніпрі і обрали єдиного кошового. Козацька сила зростала з року на рік і ставала грізною не тільки для татар і турків, що сусідували на півдні з Україною, але й для всіх інших суміжних держав.
Першим кошовим Запорозької Січі був Дмитро Вишневецький, званий також Байда. Він походив з роду давніх українських князів з міста Вишнівця на Волині. Йому дуже подобалися войовничі й лицарські козаки, і він десь близько 1550 року прибув до козаків, а вони й вибрали його своїм отаманом. Під його проводом збудували собі запорожці першу таку укріплену Січ на острові Хортиці, серед Дніпра. Той острівець оточили валом і частоколом, а над брамами поставили гармати.
Ця Січ не подобалася татарам, бо вони знали, що через тих козаків не зможуть нападати на Україну. Тому вже в 1557 році прийшов татарський хан з великим військом і обліг Січ довкола. Та простояв там 24 дні і не міг Січі здобути, бо козаки боронилися завзято. Хан завернув назад на Крим. Але наступного літа прийшов ще з більшим військом. Козаки боронилися довго, та нарешті побачили, що не зможуть встояти, бо їх удесятеро менше, як татар. Під проводом Байди-Вишневецького вийшли з Січі, продерлися відважно крізь татарські ряди і сховалися в неозорих степах.
Через кілька літ пішов Байда з козаками на Молдавію, в ті землі, де нині Буковина і Румунія. Молдавію заселяли здебільшого українці, і поки краєм управляли молдавські воєводи, то українцям було там добре, бо ті воєводи, або «господарі» прийняли були українську мову, віру і звичаї. Але в 1514 році завоювали Молдавію турки й почали знущатися над усім хрещеним народом. І тому козаки пішли з Байдою визволяти сусідню Молдавію з турецької займанщини.
Та цей похід скінчився для кошового Байди нещасливо. Турки підкупили кількох молдаван, і вони зрадою та підступом зловили Байду, закували в кайдани та повезли в Царгород, до турецького султана Селіма II. Султан казав Байду вбити за те, що він з запорожцями напав на його Молдавію. То було в 1563 році.
Про Байду-Вишневецького співає наш нарід й нині дуже гарну пісню, де говориться, як умер цей хоробрий козацький отаман. Султан обіцяв Байді, що подарує йому життя і ще й свою дочку дасть йому за жінку, коли Байда прийме турецьку віру і буде туркам служити. Але Байда не згодився на зраду свого народу й віри християнської та відповів:
В тебе віра проклятая,
В тебе дочка поганая!
Тоді султан казав зачепити Байду за одно ребро на залізний гак на високій скелі над морем. Турки стріляли в Байду з луків, але Байда не зрадив своєї віри і свого народу і вмер лицарською мученицькою смертю.
І поет наш співає про цього геройського лицаря похвальну пісню:
Славне військо запорізьке
Ти, наш лицарю, зібрав,
На острові, на Хортиці,
Січ преславну збудував.
Даром славне товариство
Облягав татарський хан,
Лютий мусів завертати –
Не страшний нам бусурман!
Перший ти вказав козацтву,
Як топтать до слави шлях:
Йти за море, ріки, гори,
Не сидіти на степах…
Та Молдавію звільнити,
Байдо, не щастить тобі,
Нищить вчасно підла зрада
Славні заміри твої.
І сконав ти в Царгороді
Під руками ворогів,
Але віри, ні народу
Відректися не хотів.
То за це тебе, наш князю,
Ввесь народ славить в піснях:
Хто за рідний нарід гине,
Той живе й по сто віках!
Пізніше переконаємося, що так само боролися й гинули за свій рідний нарід і за рідну віру також інші козаки-запорожці, як звичайні, так і отамани.
Джерело матеріалу : книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 94 - 100.