Гетьман Петро Дорошенко – «Сонце руїни»
Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 02 березня 2014
По тім, як Виговський зрікся гетьманської булави, гетьманом обрали знову Юрася Хмельниченка.
Але Хмельниченко не мав відваги стати проти Московщини й продовжувати війну, яку почав був так щасливо Виговський. Він повів з москалями переговори про згоду. Москалі перехитрили його. Запросили буцімто на переговори за Дніпро, до Переяслава, і вже не хотіли його звідси пустити. Примусили його підписати умову, дуже невигідну для України. Московські війська мали тепер право зайняти своєю залогою великі міста України, а гетьман позбавлявся уже права сам рядити козаками, тільки мав виконувати накази московського царя. Юрась Хмельниченко хотів добра Україні, але він сам бачив, що уряд гетьмана йому заважкий. Тому по п'яти роках добровільно зрікся влади.
На Україні настала тепер лиха година. Було таке безладдя, що кожний робив, що хотів. З заходу шарпали Україну польські війська; з півночі й від сходу московські, що на Україні вже почали розпаношуватися, а з півдня набігали турки й татари. До того ще Україна розділилася на дві частини: Лівобережну й Правобережну (від ріки Дніпра). На Лівобережній вибрали одного гетьмана, на Правобережній другого. Доходило до того, що гетьмани воювали між собою. І так брати билися з братами. Україна спливала кров'ю і щораз більше занепадала. Недарма народ та історія назвали ті часи «Руїною». Правобічний (або правобережний) гетьман Тетеря тримав з Польщею й воював з Лівобережним гетьманом Брюховецьким, що тягнув за Москвою.
Але в 1665 році козаки вибрали гетьманом Петра Дорошенка, що походив зі старого козацького роду. Його дід Михайло був гетьманом перед Хмельницьким, а його батько був полковником за Хмельницького. Петро Дорошенко виявився дуже здібним і хоробрим полководцем, а також розумним політиком. Він, що найважніше, любив Україну і бажав завести в ній лад і порядок та оборонити її від ворогів. За те й любили його козаки й весь народ.
Дорошенко думав собі, що найліпше буде укласти союз з Туреччиною і при помочі турків визволити Україну з-під чужих впливів. Тому пішов услід за Хмельницьким, бо і Хмельницький довгий час був у союзі з турками й та тарами, й аж наприкінці свого життя примирився з москалями в тій добрій вірі, що Москва не зрадить України. (Але сталося інакше).
Турки вислали Дорошенкові велике військо на поміч проти Польщі. Дорошенко рушив з козаками й турками на Галичину, обліг Львів і тоді Правобережна Україна стала вже вільна від польської зверхності, тільки перебувала в союзі з Туреччиною. В 1672 році Польща підписала в Бучачі з турками мир. В мировій умові Польща визнала Україну козацькою незалежною державою.
Отож, усе було б добре, якби турки не почали були чинити на Україні те саме, що чинили москалі й інші вороги. Вони взялися переслідувати християн і навіть перетворили в Кам'янці одну церкву на свою мечеть. Через те народ почав відказувати на Дорошенка, а й запорожці під проводом Івана Сірка виступали проти гетьмана. Та Дорошенко був свідомий того, що він не винен. Турків старався упросити, щоб не робили злочинів, а в думці планував, що як Україну звільнить ще й від Московщини, тоді буде мати силу розправлятися й з турками.
Тому, передовсім, старався ще поширити свою гетьманську булаву й на Лівобережну Україну. До того мав право, бо козаки ще в 1665 році вбили лівобережного гетьмана Брюховецького (колишнього слугу Хмельницького) й віддали Дорошенкові також владу на Лівобережній Україні. Та в тім перешкодила йому Москва, що й надалі призначала на Лівобережжі «своїх» гетьманів. На Україну прийшло велике московське військо й облягло Чигирин. Дорошенко з козаками хоробро відбивав усі наступи москалів. Довго тривала ця облога, аж нарешті хмара москалів оточила гетьманську столицю. В козаків не стало зброї, ні поживи, й Дорошенко мусив піддатися. Всю свою владу й гетьманські відзнаки передав лівобічному гетьманові Іванові Самойловичеві, а сам віддався в руки москалів. Москалі вивезли його далеко на північ і тримали там аж до смерті. Він умер у неволі дня 19 листопада 1698 року, в Ярополчу коло Вятки, і там є досі його могила. Так загинув гетьман, що справді щиро бажав добра Україні, і за те назвав його український народ почесною назвою: «Сонце Руїни». Багато дум і пісень склав український народ про Петра Дорошенка, а наш поет славить його ось як:
Щирий сину України,
Хочеш Неньку закріпити,
Але бачиш, що з Північчю
І з Заходом важко жити.
То турецького султана
Просиш на спільную згоду —
Й він-же поміч буде мати
Від вкраїнського народу...
Але впав проклін на Тебе
Від любимого народу —
Він не знав, що в добрій вірі
З бісурменом робиш згоду.
Братовбійчі свари, спори
Обертають край в руїну,
Ти зложив свої клейноди
І покинув Україну.
Бо добро спільної Неньки
Вище ти цінив, як славу,
Щоб скінчити братні спори,
Жертвуєш свою булаву.
І на чужині московській
Світлий муж нам загибає,
Був він «Сонцем на руїні»
І таке ім'я в нас має...
Тут годиться сказати дещо про кошового Івана Сірка. Це був відважний козак, він усе своє життя воював з турками й татарами, бо їх уважав за найбільших ворогів України. Тому протиставився таким гетьманам, що хоч у добрій вірі, та лучилися з турками, щоби воювати з Москвою й Польщею. Сірко побив турків і татар у 55 битвах і так ослабив кримських татар, що вони вже потім не мали сили нападати на Україну. Тоді в степах над Чорним морем почали осідати перші поселенці з України; земля стала вкриватися селами; степи стали змінюватися в урожайні поля. Іван Сірко спершу виступав був і проти Дорошенка за його союз з турками, але коли пересвідчився, що Дорошенко мав добрі наміри врятувати тим чином Україну, то став приятелем Дорошенка. Іван Сірко умер 1680 року на Чортомлицькій Січі. Його могила є там до нині в селі Купелівці, а на могилі камінь з написом. Народ говорить, що там лише одна рука Сіркова, а він сам ходить по світі і помагає українським військам побивати ворогів.
Джерело матеріалу : книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 133 - 136.