Брати з-над Дністра (частина ІІ)
Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 16 березня 2014
Та не тільки тим відзначилися ті часи зокрема, від 1860 до 1905 р., що визначні українці стали прибувати з Києва до Львова, але й тим, що й ті українські письменники та вчені, що не могли прибути за московський кордон, друкували в Галичині свої твори, яких не пропустила б московська цензура. Ці книжки, видрукувані у Львові, а декотрі і в Празі та Відні, різними шляхами потрапляли на Україну, і їх там жадібно читали, зокрема українська молодь. Свої твори друкували наддніпрянські письменники також по галицьких часописах і журналах, переважно «Літературно-Науковому Вістнику», що почав виходити у Львові 1898 р. під редакцією М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка й інших. У дитячім журналі «Дзвінок» (що виходив від 1890 до 1914 р.) співпрацювали письменники й письменниці з України – Леонід Глібов, Олена Пчілка, Леся Українка, Борис Грінченко (письменник і вчений, автор словника української мови) та інші. Праця свідомих українців задля спільного добра була доказом, що український народ по обох боках кордону – то один народ. Та співпраця сприяла розвитку народу, його самоусвідомленню по обох боках кордону. Галичина дала притулок культурним силам з-над Дніпра і помагала їм усіляко в праці. Під владою Австрії в Галичині взагалі вільніше жилося, а та воля ще зростала завдяки боротьбі галицьких українців за свої права. Тому, що в Галичині зосередилася та культурна праця, яка принесла потім відродження всьому українському народові, називаємо Галичину також українським П’ємонтом. Ця назва пішла з того, що в північній частині Італії, в П’ємонті, почався визвольний рух і боротьба за об’єднання і звільнення Італії в XIX столітті.
У 1881 році заснувалося у Львові «Українське Педагогічне (виховне) Товариство», що потім звалося «Рідна школа». Це Товариство поставило собі за мету закладати й утримувати з внесків громадянства приватні українські народні середні й фахові школи, бо державних шкіл (тих, що їх утримує держава) постійно бракувало для навчання всіх українських дітей і в тих школах не вчили в такому справді національному дусі, як у приватних. Засновує Товариство і бурси (гуртожиток) для вбогих школярів.
У 1898 році створено Товариство «Сільський Господар», що причинилося до поліпшення селянської господарки, а з-між людей, які сприяли розвитку «Сільського Господаря», треба згадати бодай ім’я доктора Євгена Олесницького, посла і суспільного діяча, що також заснував «Молочарський Союз» у Стрию. Почала також близько 1900 року створюватися українська кооперація, себто торгівля і промисел та кредитовоощадні установи на засадах спілки.
З тих установ на перше місце вибився «Молочарський Союз» («Молочарський Союз» існував до встановлення Радянської влади в Галичині), який був нашою найбільшою економічною твердинею. Продукт українського села зосереджувався у руках цього Союзу і завдяки цьому широкі кола сільського населення мали змогу з користю для себе збувати господарські продукти (молоко, масло, сир, бриндзу, яйця, мед, домашню птицю тощо). Цей «М. С.» мав у Львові і по всій Галичині багато своїх філій і крамниць, а свої продукти продавав не лиш у краю, але далеко поза його межами. Галицьке масло і яйця йшли вагонами до Німеччини, Англії, Франції, Іспанії і навіть до Туреччини.
Перші основи під нашу кооперацію на Україні заклав «артільний батько» Микола Левицький, який близько 1890 року почав створювати по Україні спілки хліборобські і виробничі спілки або «артілі» по містах для розвитку промислу й ремесла.
У 1898 році виникає у Львові Краєвий Союз Кредитовий для організування господарських спілок і кредитів для них. Почали з’являтися перші наші банки й обезпеченеві Товариства: «Дністер» (1895), «Земельний Банк» (1901), «Карпатія» (1911).
Розвивается також і преса. Українських часописів було в 1848 році тільки 3, в 1891 – 33, в 1900 – уже 48, у 1937 в Галичині було їх близько 120. Серед них – щоденна газета «Діло», заснована 1880 р. На Україні виходило тоді лише кілька часописів, які займалися українськими справами, але писані московською мовою, бо інакше годі було.
Для гарту і фізичного зміцнення виникають Товариства руханково-пожежні: в 1894 році «Сокіл» (заслужені в цім Товаристві В. Нагірний, В. Лаврівський та І. Боберський), а в 1900 році – «Січ» закладене і ведене доктором К. Трильовським. В 1914 році було в тих товариствах зорганізованих около 100 тисяч молодих людей – хлопців і дівчат.
В 1910 році засновуються по школах гуртки українського Пласту, а також і Стрілецькі Товариства (Січових Стрільців) при Січах і Соколах. Розвивається також український театр на Україні і в Галичині (від 1864 р., при Товаристві «Бесіда»).
Українські письменники збагачують рідну літературу. Крім згаданих уже поетів і письменників, назовемо ще такі імена: Степан Руданський, Іван Нечуй-Левицький, Наталя Кобринська, яка в 1894 році заснувала першу організацію українського жіноцтва, Ольга Кобилянська (буковинська письменниця), Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Агатангел Кримський, Володимир Самійленко та багато інших. Серед визначніших художників назовемо: Труїла, Новаківського, Красицького, Івасюка та інших, серед композиторів крім Лисенка, – Людкевича, Колессу, Ніжанківського, Січинського, Вахнянина. Співаки Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга, Модест Менцінський і Осип Носалевич – славлять ім’я України по всім світі. Збагачує свої надбання також Буковина, де під проводом Стефана Смаль-Стоцького, Омеляна Поповича, Ярослава Пігуляка і Миколи Василька та інших, народ здобуває собі щораз кращі умови розвитку. А поруч цих людей, які самовіддано служили українському народові, підноситься велика постать із верху Свято-Юрської гори у Львові. Це митрополит граф Андрій Шептицький, нащадок прастарого українського роду, вірний син свого поневоленого народу, якому Він присвятив себе цілковито.
І не тільки словом Господнім, але ділами великими засвідчив Він свою вірність Україні. А. Шептицький закладає величний Національний Музей у Львові, робить доброчинні записи на такі народні установи, як «Просвіта», «Рідна Школа», «Українська Захоронка» та інші. Він стає меценатом української науки і мистецтва та опікуном талановитої молоді, якій допомагає в навчанні; засновує перший український шпиталь у Львові, стає фундатором церкви, школи, бурси та сирітських притулків.
А. Шептицький боронив наших справ у галицькому сеймі та на віденському форумі. У 1915 році йде на заслання в далеку Росію, бо не покинув свого стада, як добрий Пастир, коли відвічний ворог заповнив наш край у 1914 році...
Українські студенти університету підтримують послів у боротьбі за український університет. Обетонь ючи народну й свою честь, не дають її принижувати ворожим ректорам і тому зчаста приходить до сутичок між українськими й польськими студентами, а навіть деякі з них гинуть (Адам Коцко в 1911 р.).
1901 року всі українські студенти залишають, на знак протесту проти нехтування української мови, львівський університет. Близько 600 осіб записуються в університети Праги, Відня й інших міст, і тим чином знайомлять чужинців з нашим незавидним життям.
У 1905 році Росія, по програній війні з Японією, боячись, що поневолені народи повстануть проти царського уряду, проголосила конституцію, як Австрія в 1861 році. Скликано в Росії парламент (Думу), де засіли також і українські посли. В тім році стало трохи вільніше й для українського слова. В Києві, за старанням і при грошовій допомозі відомого патріота Євгена Чикаленка (він заклав для наших студентів Академічний Дім у Львові), почав виходити перший часопис українською мовою в Києві, – «Громадська Думка» (названа потім «Радою»); почали засновуватися «Просвіти» і інші товариства. Та скоро ті «свободи» потіснено; з нарад Думи також не було великого для України хісна, і майже все лишилося по-старому. І аж до року 1914 таки Львів був осередком українського культурного життя (До 1914 року Львів був найбільшим у світі центром видавництва українських книг, журналів, газет).
Джерело матеріалу : книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 201 - 207.