Упадок царського престолу
Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 16 березня 2014
У першому розділі розповіли ми, як на початку світової війни утворився в Галичині з українських добровольців Легіон Українських Січових Стрільців, що вирішив у складі австрійської армії боротися за визволення України з-під московського ярма. Ми розповіли, як Усусуси відзначилися в боях з москалями і заслужили собі на признання не тільки рідного народу, але й чужих. Навіть вороги-москалі висловлювалися про Стрільців з пошаною, хоч і ненавиділи тих «мазепинських стрєлків».
Багато стрілецької крові попливло в Карпатських горах і на подільських полях, особливо над Золотою Липою та Стрипою. Але не жаліли Усусуси тієї крови, бо хоч проливали її в рядах австрійської армії і ніби-то за Австрію, то знали, що справді проливають її за волю і долю. І мріяли Стрільці про те, щоб чимскорше опинитися на Україні над Дніпром та визволити своїх братів-українців з московського ярма, як і в пісні співали:
Машерують стрільці-добровільці на кривавий тан,
Визволяти братів-українців з московських кайдан...
а дальше:
… А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо...
І щастя Стрільцям усміхнулося, бо хвилина визволення, та хвилина, коли Українські Січові Стрільці могли стати в пригоді рідній Україні, наспіла скоріше, як її сподівалися.
Світова війна була в самім розпалі і велася вже третій рік. В тій війні брали участь майже всі європейські та й деякі неєвропейські держави: з одного боку Австрія, Німеччина, Болгарія і Туреччина, а з другого – Росія, Франція, Англія, Сербія, Чорногорія, Італія, Румунія та й деякі менші держави, а при кінці й Сполучені Штати Америки. Війна була завзята і нищила багато людських жертв і майна. Далася вона взнаки насамперед українському народові в Галичині, на Буковині і на Волині. На початку війни, в вересні 1914 року, захопили російські війська майже цілу Східну Галичину і Буковину і тут почали переслідувати свідомих українців. Деяких повиселювали з краю і повивозили аж на Сибір, між ними і таких визначних громадян, як Митрополит Андрій Шептицький, доктор Степан Федак, Костянтина Малицька, Кость Банківський, Микола Заячківський та інших, яких узяли як закладників. Українські товариства й установи опечатали, часописи припинили свою діяльність, багато народного майна понищили (тоді навіть українські книжки спалювали на вулицях і площах).
А, тимчасом, і австрійські війська, відступаючи, не щадили українського народу Мадяри далися нашим людям добре взнаки. Свої початкові воєнні невдачі старалися виправдати перед вищою командою тим, що, нібито українці сприяють москалям, зраджують московським військам воєнні таємниці і, таким чином, ударемнюють австрійській армії всі її плани. Правда, були між українським народом у Галичині несвідомі люди, що тягнули за Москвою і ще до війни працювали на користь Москви, кажучи, що українці і москалі – то один народ російський. Це були москвофіли або так звані «кацапи». Але й з них тільки, може, одиниці зраджували Австрію, і тих, звичайно, не досягала рука австрійського чи мадярського суду. Зате арештували мадяри без розбору і москвофілів, і свідомих українців, не зважаючи на те, що якраз українці були ворогами Москви на всіх фронтах. Сини боронилися, а батьків і братів, та часто й сестер і матерів, мадяри переслідували так, що або вивозили до далеких страшних таборів у Талєргофі (в корінній Австрії), або вішали без суду, або розстрілювали. Бували випадки, що австрійські польові суди засуджували по кільканадцять українців з одного села на смерть, як, наприклад, у Синевідську Вижнім, де в жовтні 1914 року повісили одного дня одинадцять селян. Щойно потім, коли наші посли запротестували в Відні проти такої поведінки і вказали на жертви, які приносять для добра Австрії українські вояки і Стрільці, Австрія припинила ті переслідування.
Та не менше кари зазнав український народ через самі воєнні дії. Майже чотири роки велася війна без перерви на території Галичини, Буковини і Волині. Від куль і гранат загинуло багато мирного населення, головно жінок і дітей. Багато сіл погоріло, а деякі спалили самі війська навмисне, бо це було їм нібито потрібне для воєнних цілей. Наприклад, спалено десятки сіл довкола Перемишля і вздовж Карпат, а населення вивезено до таборів у Гмінді, де знов багато наших людей, особливо дітей, вимерло від усяких хворіб та з голоду. Так само робила Росія на Волині, де, відступаючи, забрала з собою дуже багато людей і вивезла вглиб Московщини. А й ті, що залишилися в своїх хатах, терпіли завжди від так званих реквізицій, коли на потреби війська забирали в людей худобу, пашу і харчі, та від інших воєнних страхіть.
Після перших успіхів, коли москалі зайняли Галичину й Буковину і навіть перейшли на Закарпаття, російські війська почали зазнавати щораз більших невдач і почавши від весни 1915 року стояли вже майже без перерви на Поділлі, де їх стримували також Українські Січові Стрільці. Також на інших фронтах осередні держави, себто Австрія, Німеччина, Болгарія і Туреччина, перемагали противників. Був час, коли німці доходили вже до Парижа. Австрія зайняла була цілу Сербію (все сербське військо врятувалося на кораблі), австрійська армія зайняла була частину південної Італії і цілу Румунію, яку примусила до капітуляції.
З Росії надходили щораз виразніші вістки про те, що там заноситься на революцію. Надії на визволення України росли і незабаром здійснилися.
У березні 1917 року пішла по світу вістка, що в Петрограді вибухла революція, цар зрікся влади і постала Російська республіка під владою Тимчасового уряду. Найцікавіше і для українців найбільш зворушливе було те, що почин до революційного виступу дали українці, вояки гвардійських полків у Петрограді. Вони перші виступили на вулиці з революційними прапорами, вони заохотили до повстання робітників фабрик і прискорили хвилину, коли цар мусив зректися престолу Одночасно з тими вістками з Петрограду надійшли новини з столиці України Києва. Там, відразу після революції, вже в половині березня 1917 року, українці утворили Українську Центральну Раду під керівництвом ученого-історика і відомого громадянського діяча Михайла Грушевського. Так утворився парламент і уряд України, яка по віках неволі піднялася до нового життя. На фронтах почали відділятися з російської армії українські полки, дивізії і корпуси, які складалися з українців, яких національна свідомість тепер пробудилася і які забажали стати українським військом і послужити відродженій Українській Державі.
Радісно забилися серця всіх українців по цей бік Збруча на вістку про революцію в Росії і про створення українського уряду в Києві. Радісно загорілися очі і душі юних Усусусів, які революцію в Росії вважали за гасло, що час їм уже стати на службу Україні. Тільки не всі вони могли зараз полинути туди, на Україну, над Дніпро до Києва, де творилася Українська Держава. Фронт у Галичині ще тримався і протривав він аж до весни 1918 року. А, тимчасом, заздрили Усусуси в Галичині тим своїм товаришам, що вони минулими роками попали в московський полон, а тепер по революції вийшли з таборів і всі зголосилися в Києві до Центральної Ради, щоб їй служити. З тих Усусусів утворився Корпус Січових Стрільців, ця найкраща охорона української влади і ладу на Україні, це ядро молодої української армії над Дніпром. Так-то поки ще змогла Австрія і з нею Усусуси прийти на Україну, там уже утворилася влада, і з тих самих Усусусів почало творитися Українське військо.
Джерело матеріалу : книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 217 - 220.