359 розстріляних під Базаром
Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 17 березня 2014
Наче в замкненій клітці орли – так почувалися українські вояки по таборах полонених та інтернованих, де мусили животіти в голоді і холоді по остаточнім відступі з України осінню 1920 року до Польщі. Жадібно ловили всякі вістки з України, які їм приносили ті одчайдушні відважні товариші, які переодягнувшись за селян, діставалися за Збруч на Україну та придивлялися на власні очі, що виробляють москалі на поневоленій рідній землі. Між тими розвідниками були навіть дівчата. Багато з них попало в руки большевиків і згинуло мученицькою смертю. Але багатьом вдавалося оглянути все, побувати в селах і містах і вернутися до товаришів у таборах з сумними вістками. Правда, приносили вони і відрадні вістки, що на Україні не вгавають повстання, що селяни виступають меншими і більшими відділами та винищують ворога, де тільки можуть. Це змусило українських вояків у таборах думати про те, щоб якось дістатися на Україну, прилучитися до повстанців і вигнати ворога з рідного краю.
Про це не переставали думати і команданти – і врешті вирішили зібрати добровольців, найвідважніших, хоч тисячу – дві, та рушити через польський кордон на Україну. Цей таємний похід, про який не знала і польська влада, почав організовувати літом 1921 року Юрко Тютюнник. Він порозумівся з довіреними козаками і старшинами, які воліли вмерти в бою за рідний край, ніж доживати вік в таборах. Умовилися, що одні з них постараються втекти з таборів, а інші, кому вдасться, зголосяться на нібито лісові роботи у волинських лісах, поблизу кордону, а там у слушний час зберуться і рушать за кордон.
Так і сталося. На початку листопада 1921 року на заклик отамана Юрка Тютюнника зібралося над кордоном біля двох тисяч козацтва і старшин, готових на все. І хоча вони не були ні достатньо озброєні, ні одягнені, та вночі 4 листопада перейшли кордон і відразу розпочали бій. Роззброювали менші й більші большевицькі відділи по селах і містечках, здобували собі щораз більше зброї і йшли вперед. Випала тоді рання зима, впали великі сніги, холодний вітер проймав лихо одягнених людей до кісток і давався взнаки раненим і хворим, що їх везли з собою на возах, але відділ найвідважніших ішов нестримно вперед і в другій половині місяця став наближатися вже до Києва.
Але тут на знеможених походом героїв рушили десятикратно більші сили москалів. Ворожа кіннота оточила відділ, і недалеко села Малі Міньки розпочали герої останній бій на життя і смерть. Тільки жменька врятувалася, а інші погинули в бою або потрапили в полон. Полонених відвели спершу до церкви і там тримали два дні в голоді і холоді. Потім, дня 21 листопада, вивели їх на широку сніжну леваду біля містечка Базар та наказали копати довгу і глибоку яму... Напроти поставили скоростріли.
Прочитали присуд смерти 360 українським воїнам. Тоді виступив один большевицький комісар і сказав:
– Хто з вас добровільно вступить до нашої армії і піде боротися проти бандитів (так большевики називали українських повстанців), того помилуємо!
Минали довгі хвилини, але ніхто не зголошувався. Тільки виступив один молодий козак. Вороги думали, що він хоче перейти на їх бік, але цей козак сказав:
– Я, козак Шостої Дивізії, Щербак, кажу вам, кати, від себе і від усіх нас, що ми смерті не боїмося, а вам таки служити не будемо! За нас помститься ще весь український народ!
У ту мить мов на таємний знак задзвеніла пісня «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля...» Так засуджені на смерть заявили, що готові вмерти за Україну.
Почали сікти скоростріли по рядах засуджених. Один за одним падали у могилу, а ті, що були ще живі, не переставали співати... Але пісня ставала щораз тихіша, щораз більше вривана, аж нарешті цілком увірвалася.
Большевики засипали яму, а були в ямі ще й живі люди. Кажуть, що один козак вихопився ще з могили, коли його мали вже засипати, і став утікати. Кинулися за ним кати, щоб убити, але селяни, що стояли довкруги, сховали козака між себе та заявили большевикам:
– Не займайте його! Ми не дозволимо! Він вирвався вже з могили, не маєте до нього права!
Широка могила, де лягло 359 розстріляних героїв, свідчить і свідчитиме вічно про те, що Україна не віддасться добровільно нікому на поталу і що ще знайдуться месники за народну кривду і за невинно пролиту кров українського люду.
Джерело матеріалу : книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 232 - 234.